Владика Борис Ґудзяк: кожна криза - це можливість, яку потрібно реалізувати - Vatican News

Світлана Духович - Ватикан

Люди, які були вимушені залишити свою батьківщину і починати нове життя в незнайомому середовищі, переживають глибокі рани. Вони відчувають брак багатьох речей, які колись були для них звичними. Для цих людей, чий життєвий шлях сповнений тріщин, Церква пропонує певні орієнтири та структури, які допомагають зберегти їхнє існування в ці складні часи. Про це розповідає владика Борис Ґудзяк, Митрополит Філадельфійський УГКЦ, у своєму інтерв'ю для Радіо Ватикану - Vatican News, згадуючи про 140-річчя першого богослужіння, проведеного українським греко-католицьким священиком у США.

Владика Борис завітав до нашої редакції під час свого перебування у Римі, де взяв участь у пленарній асамблеї Дикастерії в справах комунікації, що проходила від 28 до 31 жовтня 2024 року. Членом цього ватиканського відомства він став у грудні 2021 року.

Владико Борисе, цього року Українська Греко-Католицька Церква святкує 140-річчя свого існування в Сполучених Штатах. Ця Церква, безперечно, стала важливим елементом життя української громади в Америці. Які саме аспекти цього тривалого служіння Ви вважаєте найбільш значущими?

В останні тижні я намагався глибше усвідомити, якою є наша історія – сто сорок років перебування українців у Сполучених Штатах, починаючи з першої Божественної Літургії, проведеної в місті Шенендоа (Пенсильванія) у грудні 1884 року. Ця історія має безліч аспектів, але найважливішою її складовою залишається те, що люди, які залишають свої домівки, роблять це не з власної волі: це часто викликано економічними труднощами, соціальною несправедливістю, сімейними негараздами, а також війнами, насильством та геноцидами. Наша громада в Америці пережила вже п'ять хвиль міграції. Перша відбулася до Першої світової війни, друга – між світовими війнами, третя – після Другої світової війни, четверта – після розпаду Радянського Союзу та відновлення незалежності України, а п'ята – унаслідок сучасного великого вторгнення. Мої батьки належать до третьої хвилі, політичних емігрантів, які втікали від комуністичного режиму з Західної України. Усі вони виїжджають із певними травмами, залишаючи позаду домівки, рідних, друзів та свою культуру. Їм доводиться вивчати нову мову і починати життя з нуля у чужому суспільстві. Це завдає болю, адже вони втрачають багато з того, що мали або повинні мати. Церква стає опорою для цих потерпілих людей, які переживають важкі часи. Вона надає їм структуру, щоб їхнє життя не розпалося. Варто згадати історію родини Височанських, одних із перших іммігрантів, які прибули до Сполучених Штатів з економічних причин. У їхній родині було дев'ять дітей, а мати чекала на десятого – Івана. Батько, в останній день роботи в шахті, загинув під час нещасного випадку, залишивши жінку з дев'ятьма дітьми. І хоча багато хто міг би подумати, що вона не впорається, ця жінка виховала своїх дітей, зокрема чотирьох священників, а одна з її дітей навіть провела деякий час у монастирі. Ця мати, яка пережила стільки труднощів, знайшла сили у своїй вірі та зв'язку з Церквою. Церква – це не лише інституція, хоча вона і є важливою для взаємної підтримки та спілкування, але й місце духовного зростання, де ми усвідомлюємо нашу божественну гідність і прийняття Христом. Через Хрещення та Євхаристію ми стаємо Божими дітьми. Коли ми усвідомлюємо, ким ми є, і що маємо божественне призначення, це змінює наше ставлення до труднощів та викликів у житті. Протягом цих ста сорока років, включаючи найновішу хвилю вимушених мігрантів, Церква продовжує виконувати цю роль трансформації. Вона не лише виконує соціальну функцію, а й надає людям нове життя, яке дозволяє їм йти вперед, долаючи численні життєві труднощі.

Підтримуючи емігрантів, Церква також надає допомогу їхнім рідним країнам, які вони змушені були залишити з різних причин. Опинившись за межами Батьківщини і переживши, як ви зазначили, процес трансформації, адаптації та відновлення, вони стають цінним ресурсом для України, вносячи свій внесок у духовну, моральну та матеріальну підтримку.

Той факт, що Америка допомагає Україні щодо захисту, щодо економічних проблем і гуманітарних викликів, той факт, що перед багатьма домами в Америці на різних американських інституціях майорить синьо-жовтий прапор, пов'язаний з тим, що українські американці вже півтора століття свідчать про свою тотожність. І українці мають назагал дуже добру славу як працьовиті, законослухняні люди, як конструктивні члени американського суспільства, які зробили свій внесок в розбудову того, що є позитивне в Америці. В певних інших країнах цей процес набагато повільніший, бо українців там не було, не було цього свідчення. Сьогодні, якщо подивитися на глобальне українство, то без перебільшення можна сказати, що найпотужнішою мережею єдності українців є Церква, причому Українська Греко-Католицька Церква. Православна Церква також відіграла певну роль, тепер появляються також і протестантські Церкви. Але українство є найбільш розвиненим там, де була наша Церква, де наші структури. Не всі українці чи навіть греко-католики знають, що в 1900 році в нас було три єпархії: Львівська, Перемишльська і Станіславська, а сьогодні в Україні є шістнадцять єпархій та екзархатів, а поза Україною - двадцять єпархій і екзархатів. І це також через проактивну дію Ватикану, який допомагав українцям структуризуватися, який перед римо-католиками чи то в Австралії, чи в Бразилії, чи у Франції, в Італії, в Північній Америці наголошував, що треба визнавати тотожність греко-католиків, їхнє церковне життя і визнавати це структурою. Структури забезпечують певні традиції, вони утверджують певні цінності, і Церква, яка має, передусім, духовний вимір, також має цей структурний вимір, який сьогодні виявляється дуже потрібним для фізичного, морального, духовного і національного захисту нашої Батьківщини.

Щиро вдячний Вам, Владико, за ваш ґрунтовний аналіз. Розуміння історії УГКЦ є надзвичайно важливим, адже лише так можна правильно оцінити її роль у житті суспільства.

Сьогодні ми стикаємося з новим викликом: як продовжувати розвиток, коли молодші покоління втрачають традиційне зв'язування з інституціями, зокрема з Церквою. Це завдання всіх нас, християн, полягає в тому, щоб знайти спільну мову, категорії та підходи, які зможуть залучити молодь до церковного життя. Мова не йде про те, щоб просто "покласти в кишеню" греко-католицький або християнський паспорт, а скоріше про те, щоб привести людей до зустрічі зі Спасителем, до того, хто є джерелом нашого існування, до того, хто відкриває нам наші справжні ідентичності та призначення. Ця робота в рамках мого єпископського служіння ще далеко не завершена — вона лише на початковому етапі. Цей виклик актуальний не тільки для українських єпископів, священиків та членів нашої Церкви, а й для всіх християн. Про це ми також дискутували на пленарному засіданні Дикастерії з питань комунікації.

У брошурі "Філадельфійська Архиєпархія Української Католицької Церкви. Огляд року 2023-2024", яка є щорічним звітом про діяльність вашої архиєпархії, я натрапила на цікаву статтю. Автор у ній аналізує причини, чому люди вирішують залишити Церкву. Вважаю, що це важливий крок до розуміння цих причин і до розробки відповідних заходів для їх подолання.

Ця захоплююча та глибока стаття отця Руслана Бурового "Змалілі Колізеї: Які рішення знайти у зв'язку зі зменшенням віруючих у наших церквах?" привертає увагу читачів. Вона випущена як українською, так і англійською мовами. Один римо-католицький священик, ознайомившись з нашим річним звітом, зауважив: "Це надзвичайно цікаво. Я ділюся цим зі своїми парафіянами. У вашій Церкві серйозно аналізують актуальні питання". Я щиро вдячний Україні за таких молодих священиків, як отець Руслан, який є випускником Українського Католицького Університету. Нам необхідні люди, здатні до критичного та творчого мислення у світлі Євангелія. Адже якщо ми не будемо активно розмірковувати, то ризикуємо бути захопленими алгоритмами сучасного світу, які базуються на суто бізнесових принципах користолюбства. Не слід боятися, не треба йти в захисну позу, але ця стаття демонструє, як можна сміливо дивитись у вічі реальності і шукати шляхи для свідчення про людську гідність, справедливість і Божу любов. Сьогоднішній світ стикається з безліччю проблем: 21% американців, серед яких є й українці, мають труднощі з психічним здоров'ям, такими як депресія, тривога, залежності від алкоголю, наркотиків, порнографії, азартних ігор чи комп'ютерних ігор. Ми покликані допомагати одне одному досягати свободи. Тільки Господь може остаточно звільнити нас, але важливо зрозуміти культуру, її цінності, а також небезпеки, які можуть нас обмежити і принизити. Тому богословська освіта, духовне виховання, культурологія та соціологія є надзвичайно важливими. Необхідно комунікувати це так, як ви це робите. Я вдячний всім працівникам Радіо Ватикану, оскільки те, що ви представляєте, є справжнім джерелом життя. Не кожен одразу чує це, адже навіть Христа не всі слухали. Якщо людина не чує живого Бога, чому ж мені варто сподіватися на те, що мене вислухають як єпископа? Проте я упевнився, що добро ніколи не пропадає. Тридцять років тому, коли розпочалася робота над Українським Католицьким Університетом, мало хто вірив у цей проект, вважаючи його неперспективним. Але завдяки зусиллям багатьох людей, які прагнули зробити щось добре для суспільства, Церкви та України, ми маємо інституцію, що слугує прикладом у сфері вищої освіти, культури, бізнесу та інших організацій. Я вірю, що ми повинні діяти в нашому церковному житті якісно та ставити перед собою високі цілі. Я переконаний, що "Made in Ukraine" і "Made by Ukrainians" можуть стати пророчими у XXI столітті, адже світ ніколи не був таким українським, яким є сьогодні. Господь готує нас до чогось важливого. Не пропустимо цю кризу! Кожна криза — це можливість, навіть якщо вона трагічна і важка, адже в ній працює Господь.

У період повномасштабного конфлікту значна кількість українців залишила свою країну. Ваша родина також стикалася з подібними викликами. Які кроки можна вжити, щоб підтримати їх у збереженні своєї культурної ідентичності?

Необхідно зберігати власну гідність і усвідомлювати, що вона є даром від Бога. Бути українцем, греко-католиком і членом нашої Церкви — це важливо і цінно. Мої батьки завжди вірили в це і передавали нам свої переконання. Вони могли робити це завдяки існуванню інституцій, які підтримували цю ідентичність. Сьогодні ми маємо дбати про ці інституції, але також потребуємо нових підходів. Однією з ключових інституцій на сьогодні є комунікація. Нещодавно у Ватикані відбулася пленарна зустріч Декстерії з питань комунікації Святого Престолу. Тут, у сфері комунікації, працює близько шестисот осіб. Радіо Ватикану транслює програми приблизно п’ятдесятьма мовами, а газета "LʼOsservatore Romano" виходить сімома мовами. Це величезна, щоденна праця. Я пропонував, щоб у майбутньому католики зосередилися на створенні платформ для поширення позитивних свідчень і Доброї Новини. Ця платформа повинна бути легко доступною, щоб ми могли ділитися цінною інформацією без впливу алгоритмів, які контролюються сторонніми, з іншими цілями. Нам, українцям, греко-католикам, також слід створити такі платформи. Це будуть нові інституції XXI століття. Це складне завдання, яке потребує значних ресурсів, але, перш за все, воно вимагає палкого бажання і високої кваліфікації, а також глибокого розуміння духовних, культурних і соціологічних аспектів, безумовно, з технологічними знаннями. Google, який домінує у світі пошуку, був заснований кількома людьми. Сьогодні ми маємо вірити, що Господь хоче, щоб ми знайшли інструменти для найбільш ефективного поширення Доброї Новини, що є Божою правдою.